Весняним лугом походжає здоровезний ведмідь: нюхає квіточки, слухає пташиний щебет... Культурно відпочиває, отже.
Раптом помічає десь удалині якусь білу цятку й починає за нею стежити. Та цятка, наближаючись, поволі перетворюється на білу кульку. Ведмідь і не помітив спершу, що та кулька — заєць насправді.
Підбігши до ведмедя, заєць гне пальці й починає верещати:
— Слиш ти, лох касалапий, асфабаді мнє дароґу, понял, казьол?
Ведмідь продовжує нерухомо стояти, байдуже дивлячись на зайця.
Заєць:
— Ти чьо, урод, нє слишиш? Я сказал, давай дарогу, єслі в морду нє хочєш!
Ведмідь ані руш.
Заєць продовжує свої наскоки:
— У тєбя чьо, уши гавном забіти? Єслі ти через 10 сєкунд нє сдвінєшся, я тє ачко разорву, понял, ти, підар ванючій? Раз... два... три...
Глухуватий ведмідь знуджено пирхає, повертається до зайця задом, вивалює на нього вміст свого кишківника й неквапом іде геть.
Минає хвилина, друга, вже й мухи злетілися...
Нарешті заєць спромагається висунути голову з цієї купи. Трохи прочистивши рота, він верещить услід ведмедю:
— Чьо, абасрался?
0