Дзвінок. Путін знімає слухавку.
— Гальо, пане президенте, ту Місько зі Станіслава! Телефоную, жеби вам вповісти, же ми ту вам офіційно війну декляруємо.
— Харашо Міша, ета действітельна важная новасть. А бальшая у вас армія?
— Ну, зара… (рахує)… Я, Влодко, сусід Стефко й усі, шо ту в преферанс грали. То нас разом вісім.
— Должен сказать тєбє, Міша, што у меня в армії 100 тисяч людей, каториє толька ждут маєво пріказа.
— Холєра, я зара вам віддзвоню…
(за якийсь час)… — Гальо, прошу пана президента, стан війни не скасовано! До нас приєдналося ше штири хлопаки з сусідньої кнайпи.
— Должен сказать тєбє, Міша, што со врємєні нашева послєднєва разґавора я увєлічіл армію до 200 тисяч чєлавєк!
— Най го холєра вхопе! Я ще зателефоную.
(за якийсь час)… — Слава Йсу, пане Путін! Я сі тєжко вибачєю, але мусимо ся вицофати з тої войни.
— Нєужели? Очєнь жаль. А пачему ета ви вдруґ пєрєдумалі?
— Ну, ми ту посиділи за пару гальбами пива, так си між собов порадили, і вздріли, же аж ніяк не зможемо нагодувати 200 тисяч плєнних москалів.
0