— Учителю, дайте мені найвищу практику, що тільки може бути, — попросив учень.
— Добре, — відповів Учитель, — от тобі мантра:
“тулум-кулум-бурум-тха”, повторюй її вдень і вночі, вголос, коли самий, і подумки, коли навколо люди.
Учень практикувався два роки й нарешті спитав:
— Учителю, скільки ж іще мені повторювати цю мантру?
— Завтра на світанку приходь на гору складати іспит, — була відповідь.
Ледь узялося на світ, учень видерся на гору. Там на нього вже чекав Учитель.
— Я готовий до іспиту, Учителю.
— Добре, — сказав Учитель, — тоді стрибай зі скелі.
— Я ж розіб’юсь, — злякався учень.
— Як же ти можеш розбитися, якщо ти два роки поспіль повторював мантру? — заперечив Учитель.
Учень набрався духу, заплющив очі й стрибнув…
— Йооо… пе… ре… се… те… — пронеслося відлунням по ущелині й урешті решт почувся ляпанець тіла, що впало на камені.
Стежинкою Учитель спустився на дно ущелини й побачив закривавлену купу кісток і м’яса, змішаних із брудом. Він обережно згріб усе докупи, і щось нашіптуючи, воскресив учня. Перше, що побачив учень, розплющивши очі, були добрі очі Учителя.
— Не йо-пе-ре-се-те, — сказав Учитель, — а “тулум-кулум-бурум-тха”.
0