Весняним лугом походжає здоровезний ведмідь: нюхає квіточки, слухає пташиний щебет... Культурно відпочиває, отже.
Раптом помічає десь удалині якусь білу цятку й починає за нею стежити. Та цятка, наближаючись, поволі перетворюється на білу кульку. Ведмідь і не помітив спершу, що та кулька — заєць насправді.
Підбігши до ведмедя, заєць гне пальці й починає верещати:
— Слиш ти, лох касалапий, асфабаді мнє дароґу, понял, казьол?
Ведмідь продовжує нерухомо стояти, байдуже дивлячись на зайця.
Заєць:
— Ти чьо, урод, нє слишиш? Я сказал, давай дарогу, єслі в морду нє хочєш!
Ведмідь ані руш.
Заєць продовжує свої наскоки:
— У тєбя чьо, уши гавном забіти? Єслі ти через 10 сєкунд нє сдвінєшся, я тє ачко разорву, понял, ти, підар ванючій? Раз... два... три...
Глухуватий ведмідь знуджено пирхає, повертається до зайця задом, вивалює на нього вміст свого кишківника й неквапом іде геть.
Минає хвилина, друга, вже й мухи злетілися...
Нарешті заєць спромагається висунути голову з цієї купи. Трохи прочистивши рота, він верещить услід ведмедю:
— Чьо, абасрался?
У дядька Миколи був кнур. Захотів кнур якось свинку — хвіст трубою. Везти треба на сусідній хутір. Дружина Марія питає:
— А як кнура на побачення повезеш?
— Так у коляску мотоцикла посаджу й усе!
— У яку коляску — на переїзді копи і днюють і ночують!
— А, дурниця! Надягну на нього шолом, простирадлом замотаю — і не помітять!
Одягли кнуру шолом, запхали в коляску (важкий, сволота! ) і повезли до мадам.
Усе минулося якомога краще — і люди, й свині були дуже задоволені. Наступного ранку кнур знову не в гуморі, хвіст трубою. Дружина й каже:
— Ну що, Миколо, треба знову його везти!
Одягли шолом, замотали простирадлом, повезли. Знову все добре! І так весь тиждень. Господар із жінкою уже вимотані — натерпілися зі свинями!
Ранком чоловік просить дружину:
— Маріє, вийди на двір, що цей кровожер робить? Знову, мабуть, хвіст трубою?
Та пішла. Повертається.
— Ну що? Як хвіст?
— Колю, про хвіст не знаю... Але він вже вдягнув шолома й у колясці сидить!