Приїхали молодята в глухе село, аби провести медовий місяць. Винайняли кімнату в бабусі. Зачинились і, відповідно, не виходять. І так день, другий, третій. Бабця, зрозуміло, хвилюється, стукає до них у двері, питається, як справи. Ті відповідають — нормально.
— Ви б хоча б пішли поїли, — каже бабця.
— Ні, ми ситі, – відповідають молодята, — харчуємося плодами кохання.
— А, ну харчуйтесь, харчуйтесь, — заспокоюється бабця, — тільки шкірки від плодів у вікно не викидайте, а то гуси давляться!
Ніч. Чоловіка вдома немає, дружина в істериці. Раптом дзвінок у двері, дружина відчиняє, а там чоловік із посмішкою, квітами і тортиком.
— Любий, що це з тобою? Це мені?
— Тобі, люба, тобі. Пішли в спальню?
— Так одразу? Ти давай чайок із тортиком, а я поки що квіти поставлю.
— Потім, усе потім! Пішли в спальню!
— Любий, я...
— Пішли ж, ну...
— Ну не можу я, розумієш, у мене критичні дні!
— Та що ви всі, змовились, чи що?!
Підходить син до мами:
— Мам, а можна я буду дружити з Оленкою?
— Ой ні, синку, у неї це, як його, дзеркальце розбите...
Малий в сльозах до тата:
— Таку, тату, мама мені не дозволяє дружити з Оленкою — каже, що у неї дзеркальце розбите...
— Та коли я брав заміж твою маму, то у неї не лише дзеркальце розбите було, а ще і рама серйозно розхитана!