Жінка зайшла в офіс служби соціального забезпечення, ведучи за собою 15 дітей.
— Ого! — вигукнула службовець. — Це всі ваші?
— Так, вони всі мої, — зітхає мамуня, яка чує це питання вже всоте. Вона каже:
— Сідай, Васю.
І діти займають місця.
— Отже, — каже службовець, — мені треба вас зареєструвати. Назвіть, будьласка, імена дітей.
— Тут все просто, — відповідає мама. — Хлопчиків звати Василь, а дівчаток — Василіса.
Не вірячи своїм вухам, робітниця перепитує:
— Ви серйозно? Вони всі Васі?
— Так, і це дуже полегшує мені життя. Зрання я кричу їм “Вася!”, і вони прокидаються. Коли час обідати, я також кричу “Вася!”, і вони все приходять. Коли я роблю зауваження, вони всі припиняють дуріти. По-моєму, це пречудова ідея!
Соціальна робітниця, не поділяючи маминого ентузіазму, наморщила лоба й запитала:
— А якщо вам треба покликати лише одну дитину, а не всіх зразу?
— Ну, тоді я кличу їх за прізвищем.
До одинокої, сумної, стомленої дівчини звертається чоловік:
— Dоdе ра?
Усе золото світу блищить не яскравіше, ніж вона в цю хвилину! Француз! Справжній француз в її житті! Все! Кінець сірим будням! Прощавайте, українські чоловіки зі своїми хокеями, рибалками та розкиданими шкарпетками. Тепер буде шампанське, танго біля підніжжя Ейфелової вежі. І, звичайно, Шанель...
— Пардон, мсьє! Кес ке се?
— Автобус, кажу, до депа йде?